А.Пушкина чтят, читают и переводят на родной язык многие поэты. Вот, пожалуй, самый новый перевод знаменитого стихотворения «Я Вас любил» (написанного Пушкиным в 1829 году) на украинский язык. Интересно, что переводчица представила одновременно два варианта перевода: классический («Я Вас кохав») и слегка осовремененный («Тебе кохав»). Я теряюсь, который лучше, поэтому цитирую оба варианта.
Взято с этого сайта: Два переклади одного вірша.
ОЛЕКСАНДР ПУШКІН Переклала Наталія Горішна
* Я Вас кохав! І почуття ті, може, В душі моїй не згасли до кінця. Але нехай вони Вас не тривожать І не печалять Вашого лиця.
Я Вас кохав! У потаємній вірі То з ревнощів, то з жалю умлівав. Я Вас кохав – так ніжно і так щиро… Що дай Вам Бог, щоб інший так кохав.
--------------- ОЛЕКСАНДР ПУШКІН Переклала Наталія Горішна
* Тебе кохав! І почуття, можливо, В душі моїй не згасло до кінця. Та то пусте. Живи собі щаслива, Хай не торкне печаль твого лиця.
Тебе кохав! У потаємній вірі То весь палав, то тихо умлівав. Тебе кохав – так ніжно і так щиро… Дай Бог тобі, щоб інший так кохав.
Наталія Горішна, делегат VI з'їзду письменників України від Черкащини
З ПЕРШИХ ВУСТ (про VI з'їзд Національної спілки письменників України, 17—18 жовтня 2011 р.)
Фоторепортаж розміщений на сторінці «ФОТОГАЛЕРЕЯ»
Ну ось, минуло кілька днів після спроби проведення VI з'їзду Національної спілки письменників України. Справді, спроби, оскільки з'їзд не завершив свою роботу та не вибрав голову Спілки. Мої враження від цього заходу все ще свіжі, але вже не такі сумбурні, емоційні та суперечливі, як у перші дні по ньому.
Заходжу в Інтернет та цікавлюся, що з цього приводу пишуть (кому ж тоді писати як не письменникам?) очевидці-делегати з'їзду. Та ні, не поспішають. По гарячих слідах озвався лише Сергій Пантюк статтею «Початок кінця яворівщини», знаходжу також кілька сухих безіменних повідомлень про результати голосування. Що ж, Сергій послідовний. Його виступ запам’ятався, бо був коротким і без «води». Пантюку надали слово «від молодих», назвали навіть «юніором». Ще подумалося мені тоді, побійтеся, люди, Бога: юніорська категорія у спорті – це спортсмени віком до двадцяти одного року, а тут сорока п’ятирічний письменник із сивиною в бороді, автор сімох поетичних збірок і двох романів.
«Тут виходять і лижуть капці», – так почав С.Пантюк свій заклик не підтримувати чільне керівництво НСПУ. Хоча мушу зазначити, що говорив він не лише про це, а й про те, що Спілка не достатньо працює з молоддю, «боїться Інтернету та рубає кам’яними сокирами» там, де час застосовувати новітні технології. Запальний, треба відмітити, був виступ. «Ух, – вирвалося з полегшенням у когось з Президії по його закінченні, – нічого страшного не сказав!» А мені тепер хочеться якомога скоріше прочитати анонсований в кулуарах з'їзду роман С.Пантюка, виданий у видавництві «Ярославів вал», з досить претензійною назвою «Війна і ми». Добре було б не розчаруватися.
Перед початком з'їзд освятив патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, перше слово на з'їзді мав патріарх письменницького цеху Юрій Михайлович Мушкетик. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам'ять тих письменників, чиї душі відлетіли до небесної України в період, що минув від попереднього з'їзду.
Порядок денний першого дня роботи з'їзду був звичайний: зі звітом про роботу НСПУ виступив голова Спілки В. О.Яворівський, був також огляд прози (Михайло Слабошпицький), огляд поезії (Євген Баран). Цілком очікуваним було представництво влади на найвищому письменницькому форумі. Які такі невідкладні справи були у міністра культури України пана Михайла Кулиняка – не відомо, та привітати письменників від його імені завітала вельми юна особа, радник міністра Вікторія Лисницька. Далі був огляд драматургії (Василь Фольварочний), огляд літератури для дітей та юнацтва (Анатолій Качан). Останній висловив стурбованість засиллям «розважально-догоджальної» друкованої продукції, що робить наших дітей схожими на бройлерних курчат, які не тільки не пристосовані до реального життя, але й через засилля фентезі мають про наш світ дуже викривлене уявлення.
Про проблеми української російськомовної літератури говорив Вадим Шкода, Віталій Карпенко проаналізував здобутки і недоліки в царині публіцистики. Темою доповіді Любові Голоти було: «Письменник у інформаційному просторі». Я дуже уважно слухала доповідь шановної Любові Василівни, однак, зміст її промови був далеким від заявленої теми.
Справді змістовним, мудрим і цікавим був виступ Романа Іваничука. Я заслухалася цією доповіддю. «Що чекає на нас у новітній епосі ІІІ тисячоліття, що варто було б назавжди залишити в минулому», – розмірковував письменник. Звісно, у Романа Івановича є відповідь на поставлене ним запитання: розпрощатися, насамперед, потрібно з рабством у всіх його проявах, ми мусимо зробити все можливе і неможливе, щоб не допустити «тоталітарної диявольщини» та антикультури. Антикультура за Іваничуком починається поза межами національних граней.
«Література – це гамівна сорочка для майбутніх цивілізацій, – сказав письменник, – та шити ту сорочку потрібно модерно, по-сучасному, але й обережно, бо для України постмодерн – це штучний, неприродний стиль: не з нашого насіння, не з наших матриць». Сюди ж письменник відніс і запозичену у північного сусіди матірну лайку.
Оглядаючи новітню літературу, її традиційність і модернізм, Р.Іваничук застеріг: «Лиш би не посередність». Українці з потугами витравлюють у собі вірус посередності. У нас майже зник жанр історичного роману, який зародився у неволі, звідси і патріотизм, і чесність цього жанру.
Сьогодні – національна проблематика не втратила своєї актуальності і ніколи не втратить. Треба оголосити війну нігілізму і занепадництву.
З трибуни з'їзду говорили також Юрій Буряк, директор видавництва «Український письменник», та Сергій Козак, головний редактор газети «Літературна Україна». Нічого втішного у цих виступах я не почула. Те, що Міністерство культури вже три роки не закуповує книги, для мене не було секретом, оскільки я регулярно відвідую черкаські міські та обласні бібліотеки і знаю від бібліотекарів, що фонди централізовано не поповнюються якраз стільки ж – три роки. Сергій Козак дорікав письменникам, що 49% від їх чисельності не передплачує друкований орган своєї організації, але навіть не спробував проаналізувати (принаймні на з'їзді) наскільки г.«Літературна Україна» є цікавою і необхідною письменнику у його роботі.
Порадував мене виступ голови кримськотатарського осередку НСПУ. Шановний Фазил Різа Ага говорив про проблеми тюркськомовних письменників – чистою, ба вишуканою, українською мовою!
Наелектризував атмосферу в залі злий, емоційний але чесний виступ голови Запорізької письменницької організації Григорія Лютого. Лідія Рибенко (Рівненщина) внесла несподівану, але, на мій погляд, доцільну пропозицію щодо організації «літературного туризму» з метою покращення фінансового стану обласних організацій, адже у нас є що показати туристам, добре, коли б – зарубіжним. Василь Копець (Вінниця) закликав «великомучеників слова» не плакатися, а боротися. Михайло Пасічник (Житомир) зазначив, що найбільший ворог Спілки – це той шашіль внутрішніх непорозумінь, що роз’їдає її зсередини.
Є таке твердження: «Письменник має бути чесним, а солдат – сміливим». Але що таке чесність без сміливості? На жаль, були на з’їзді «чесні промовці», які з високої трибуни розповідали усім про те, яке у нас життя тяжке, які ми злиденні і наскільки «кусаються» ціни у магазинах. Чесно? Авжеж, але – кожен з нас знає про це, а мовці, вочевидь, усього-то – намагалися «засвітитися» з трибуни з'їзду.
Живим, значимим, діловим був виступ голови Черкаської організації спілки письменників України Валентини Коваленко. Вона підняла чималий перелік проблем, яких не торкалися попередні промовці. Зокрема, такі: як потрапляють до шкільних підручників з літератури низькопробні художні твори? Чому б газеті «Літературна Україна» хоча б раз на рік не надавати свої сторінки (весь номер цілком) тій чи іншій обласній організації для представлення її творчого доробку? Чому б не влаштовувати виїзні презентації обласних Спілок у столиці? Стурбовано говорила В.Коваленко також про проблему книгарень. Неприпустимо віддавати справу книгорозповсюдження до рук приватних підприємців з вельми сумнівним освітнім і культурним рівнем. Вона розповіла випадок із життя, коли до черкаського книжкового магазину «Світоч» зайшов юнак з бажанням купити «Кобзар» Шевченка. А продавчиня йому на те: «Та що там нового можна прочитати? Ось краще візьміть цю книгу про Шевченка», – і подала йому екземпляр брудного пасквіля О.Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко», ціла гірка яких красувалася біля каси.
Гостем з'їзду був Іван Яцканин – очільник Спілки українських письменників Словаччини. З болем і гіркотою він повідомив присутнім про жалюгідний, навіть критичний, стан їхньої організації. А вони ж бо не емігранти, вони живуть на своїй прабатьківській землі!
І в перший, і в другий день роботи з’їзду слушних пропозицій було багато. Хоча через нервове напруження, галас і суперечки у залі та за столом Президії, інші об’єктивні та суб’єктивні причини – не всі пропозиції були почуті і зауважені. Шкода. Ось деякі з них.
Заснувати при Спілці письменників Інтернет-магазин художньої літератури. (Як відомо, Інтернет-магазин не потребує затрат на утримання приміщення та значної кількості персоналу, що здешевлює ціну книг). Письменників, які на тривалий час виїхали за межі України, вважати не «почесними», а «асоційованими» членами Спілки (цей пункт був-таки проголосований і ухвалений).
Дуже цікавою мені уявляється пропозиція називати письменників не «членами» Спілки письменників, а, власне, письменниками. Отож, повна назва мала би звучати так: «письменник/письменниця Національної спілки письменників України». То того ж, це б позбавило письменниць час від часу чути на свою адресу цей словесний покруч – «членкиня».
У видавництві „Вертикаль” побачила світ десята поетична книга поетеси Наталії Горішної „Під сонцем серця”.
АНОТАЦІЯ
“Під Сонцем Серця” – десята книга у творчому доробку письменниці Наталії Горішної. І це – непересічна подія, яка дає привід задуматися над природою людського натхнення і патріотизму. Бо коли поетеса описує рідний український пейзаж чи оспівує очі коханого, – то і це є проявом щирого, непідробного патріотизму. Автор пише не про себе, а про своє – а то велика різниця. Перед нами твір – густо населений людьми і почуттями. У поезіях трепетно прослуховуються відгуки серця на стосунки, події, явища. Вони хвилюють і спонукають до самооцінок та роздумів.
ПІД СОНЦЕМ СЕРЦЯ
Коли Харон візьме за віхті кіс Й запхне в свій човен – за віки обдертий, – Уперши погляд в безпросвітний Стікс, Зависнувши поміж життям і смертю,
Скажу я: “Перевізнику, зажди, Зійди на берег, розігнувши спину, Чи бачив ти, які у нас сади, Чи рвав штани у заростях малини?
Чи брався підспівати солов’ю, Коли любов цвіла під сонцем серця?.. Такі принади не знайдеш в раю, Земна душа безсмертям не спасеться.
Від долі жоден з нас іще не втік, Але спочинь, Хароне-людолове…” Життя людини називають “вік”, А того віку – тільки мить любові.
Они с детьми погнали матерей И яму рыть заставили, а сами Они стояли, кучка дикарей, И хриплыми смеялись голосами.
У края бездны выстроили в ряд Бессильных женщин, худеньких ребят. Пришел хмельной майор и медными глазами Окинул обреченных… Мутный дождь
Гудел в листве соседних рощ И на полях, одетых мглою, И тучи опустились над землею, Друг друга с бешенством гоня…
Нет, этого я не забуду дня, Я не забуду никогда, вовеки! Я видел: плакали, как дети, реки, И в ярости рыдала мать-земля.
Своими видел я глазами, Как солнце скорбное, омытое слезами, Сквозь тучу вышло на поля, В последний раз детей поцеловало,
В последний раз… Шумел осенний лес. Казалось, что сейчас Он обезумел. Гневно бушевала Его листва. Сгущалась мгла вокруг.
Я слышал: мощный дуб свалился вдруг, Он падал, издавая вздох тяжелый. Детей внезапно охватил испуг, Прижались к матерям, цепляясь за подолы.
И выстрела раздался резкий звук, Прервав проклятье, Что вырвалось у женщины одной. Ребенок, мальчуган больной,
Головку спрятал в складках платья Еще не старой женщины. Она Смотрела, ужаса полна. Как не лишиться ей рассудка!
Все понял, понял все малютка. - Спрячь, мамочка, меня! Не надо умирать! Он плачет и, как лист, сдержать не может дрожи. Дитя, что ей всего дороже,
Нагнувшись, подняла двумя руками мать, Прижала к сердцу, против дула прямо… - Я, мама, жить хочу. Не надо, мама! Пусти меня, пусти! Чего ты ждешь?
И хочет вырваться из рук ребенок, И страшен плач, и голос тонок, И в сердце он вонзается, как нож. - Не бойся, мальчик мой. Сейчас вздохнешь ты вольно.
Закрой глаза, но голову не прячь, Чтобы тебя живым не закопал палач. Терпи, сынок, терпи. Сейчас не будет больно.
И он закрыл глаза. И заалела кровь, По шее лентой красной извиваясь. Две жизни наземь падают, сливаясь, Две жизни и одна любовь!
Гром грянул. Ветер свистнул в тучах. Заплакала земля в тоске глухой, О, сколько слез, горячих и горючих! Земля моя, скажи мне, что с тобой?
Ты часто горе видела людское, Ты миллионы лет цвела для нас, Но испытала ль ты хотя бы раз Такой позор и варварство такое?
Страна моя, враги тебе грозят, Но выше подними великой правды знамя, Омой его земли кровавыми слезами, И пусть его лучи пронзят,
Пусть уничтожат беспощадно Тех варваров, тех дикарей, Что кровь детей глотают жадно, Кровь наших матерей…
Платина известна человеку более 4 000 лет, но из-за своей тугоплавкости этот металл долго не находил применения. По-испански «platina» - это серебро, и в Европу она попала только в XVIII – из испанских рудников, находящихся в Южной Америке. Как-то использовать это «серебро» люди не могли, поскольку не умели его ни расплавить, ни растворить. Отделяли платину от золота и серебра вручную, а добыв ее, высыпали в море – по приказу испанского короля. Этот металл долго считался «сатанинским», ибо не должно быть в мире металла тяжелее золота. И вот на Урале в начале XIX века обнаружили платиновые россыпи. Русские ученые Любарский и Соболевский открывают порошковую металлургию. И тогда в первой половине 19 века монетный двор стал выпускать ограниченным тиражом платиновые монеты достоинством в 3, 6 и 12 рублей, которые представляли собой большую нумизматическую редкость. Сейчас платина так дорога именно в силу тех качеств, что ранее считались недостатками: химическая стойкость и тугоплавкость.
Орнітологія (від грецьких слів «орніс» - птах та «логос» - вчення) - відгалуження зоології, яке вивчає птахів. Першим, хто виділив птахів у окрему групу тварин, був Аристотель. У своєму трактаті «Про птахів» він започаткував їхню класифікацію. Як визнають вік диких птахів, наприклад, степових орлів? Адже живими відловити цих могутніх птахів із розмахом крил більше двох метрів, як правило, не вдається. Виявляється, що робити цього і не потрібно. Вік птахів визначають за оперенням, його кольором та довжиною. Протягом життя, в залежності від віку, візерунок оперення — різний. Під час линьки основна маса пір’я залишається під гніздом. А для спеціаліста — це справжній масив інформації. До речі, діаметр гнізд степових орлів 3—4 метра, а вага гнізда, яке роками добудовується, - кілька центнерів. Линяють птахи щороку. У степових орлів забарвлення змінюється до восьмирічного віку, після чого у дорослого птаха воно більше не міняється.
Найбільша у світі риба – це китова акула. Довжина її тіла може сягати 13 метрів, а вага – 12 тонн! Та, на щастя, вона безпечна для людини, оскільки харчується виключно планктоном та іншими дрібними організмами, яких вона профільтровує, втягуючи воду в себе. Акула має рудиментальні зуби (3 мм), якими не користується. Китова акула мавє оригінальне забарвлення, її не можливо не впізнати серед інших представників виду. Забарвлення шкіри – синювата, на спині два великих плавники і світлі смуги та плями. Живуть китові акули в тропічних морях, де багато планктону, адже потреби у їжі у такої великої рибини – просто гігантські. Розмножується ця дивовижна риба – живо народженими мальками, які вилуплюється із ікри всередині тіла матері.
Відгук на книги Наталії Горішної „Право на весну” та „Совість. Переклади з Володимира Нарбута”
Більше двадцяти років я знайомий із творчістю Наталії Володимирівни Горішної. Я з цікавістю і захватом читаю все нею написане. А читати є що! На сьогодні оприлюднені дев’ять поетичних книг письменниці. Мені відомо, що на стадії доопрацювання у творчій майстерні поетеси є ще кілька. А серед виданих – трепетно лірична „Бджола на асфальті”; сповнена глибинним українським болем „Розп’яття осені”; книга філософської лірики „Право на весну”; „Совість. Переклади з Володимира Нарбута”, книга, що повертає Україні її забутого сина; абсолютно унікальна книга, що не має аналогів, – „Сутність” (українські поезій у формі класичних японських хоку). Мовою Наталії Горішної у її майстерних перекладах (більше 300) зазвучали п’ятдесят найвидатніших російських поетів („срібний вік” – книга „Гусінь янголів”, друга половина ХХ століття – книга „Різдвяне Немовля”). Ніколи раніше я не тримав у руках книги автоперекладів, адже автор-перекладач просто зобов’язаний рівноцінно володіти обома мовами. Тепер така книга є – це „Горішина” Наталії Горішної, виконана у формі білінгви. І вже зовсім вразила мене остання книга Горішної „Поет у спідниці”. Книга пародій. Ось чого не чекав так не чекав! Наталія Горішна написала не просто дошкульні і дотепні пародії, а пародії саме на своїх колег – черкаських поетів, не обминувши жодного (звісно ж, і мене). Але це ще не все. Другий розділ книжки – це автопародії. Здається, Горішна не лише випробовує себе у всіх рідкісних літературних жанрах, а й винаходить власні. Хочу поділитися своїми враженнями від прочитання книг „Право на весну” та „Совість. Переклади з Володимира Нарбута”. На перший погляд – що між ними спільного (окрім авторства, звичайно)? – А спільного багато. Обидві книги (які, до слова, писалися одночасно) являють собою симбіоз прекрасного живопису і високого поетичного слова. Вони несуть читачеві одне і те саме могутнє енергетичне поле справжнього мистецтва. Вже обкладинка книги „Право на весну” натякає на це. На ній розміщено репродукцію картини українського художника, підло знищеного кривавим сталінським режимом, Олександра Мурашка „Благовіщення” (1909). У жовто-блакитному сяєві не чорноока іудейка Марія, а дівчинка-слов’янка з сором’язливим рум’янцем, котра зображена в ту мить, коли „…на неї впала сонячна стихія, // І Благовіст брунькується квітнево – // Земля скінчилась, // Почалося небо”. Безперечно, Наталія Горішна – справжня чаклунка поетичного слова. На 232-х сторінках книги „Право на весну” на нас очікують і ванільні пахощі Великодня, і всесвіти квітів і трав, і неповторна таїна жіночого серця. Та теми цих вишуканих поезій, так би мовити, традиційні для українських поетес. І зовсім інше – „картинна галерея у віршах” (Розділ 3. „Відчинене вікно”). Вона засвідчує, за висловом літературознавця В.І. Пахаренка, „абсолютно сучасний світовий рівень поезії Н. В. Горішної”. Філософські роздуми-вірші над тридцятьма шедеврами світового малярства – від Сандро Ботічеллі і Тиціана до Михайла Врубеля і Катерини Білокур (а ще: Рафаель, Караваджо, Рембрандт, Ієронім Босх, Далі, Веласкес, Рубенс, Ван Гог та ін.) – спонукають задуматися над величчю і підлістю світу людського. А людина, яка задумується над своїми і чужими вчинками, – на ту ж таки підлість спроможна менше. Принаймні, саме в це щиро вірить поетеса. Показовою, на мою думку, тут є поезія на тему визначного твору Теодора Жеріко „Пліт Медузи”. Картина написана за подією, яка сталася у липні 1816 року, коли фрегат королівського флоту „Медуза” розбився на рифах біля західного узбережжя Африки. Вищий офіцерський склад пересів на шлюпки, які мали буксирувати пліт із 149 солдатами, матросами і жінками до берега. Однак, злякавшись шторму, буксирні канати відрубали. Читаємо:
…І сивий батько, наче Авраам, Якому янгол не відкрився вчасно, Над трупом сина застигає сам Й немов надія на спасіння, гасне.
Остання жінка давиться прокльоном, Проковтувана океанським лоном… А ті, зі шлюпок, – втішені, зігріті. Нічого не змінилося у світі.
Авжеж, невтішно від такого висновку, та чи не щодня життя показує нам усіма своїми проявами, що так воно є насправді. А яка безмежна туга за батьківщиною щемить у вірші, написаному за останнім твором Поля Гогена „Бретонське село під снігом”! Тремтячою рукою, вже „коли боровся із смертю врукопаш” вкрай знесилений художник малював – лапатий, густий сніг:
…По смерті (був обтяжений боргами) Картину продавали вверх ногами, Назвавши «Ніагарський водоспад».
Бо хто там на тропічному Таїті Міг тямити, що є сніги на світі – Такі високі, що не видно хат?!
Звичайно, „Квіти за тином” Катерини Білокур просто не могли не вразити Наталю, адже з дитинства й досі вона і вирощує квіти власноруч, і щедро обдаровує ними своїх друзів. Поетеса пригадує, що вперше „Квіти за тином” вона побачила на виставці, яка експонувалася на території Києво-Печерської Лаври. Налюбувавшись картиною, Горішна – перерахувала зображені квіти. Їх виявилося двадцять дві. І всі вони зажили новим життям у натхненному вірші:
…Білан-метелик на красолю сів, Мов рій маленький, – запашний горошок, Стокротка в невибагливій красі Розкрила бджілкам медоносний кошик…
Яскравий килим з листя і квіток, І кожна з них мені до сліз знайома. …Травиночка, пелюсточка, листок… Здалося, наче побувала вдома.
На запитання – звідки у неї така любов і відчуття живопису і чи малює вона сама – Н. Горішна з усмішкою відповідає: „Я вмію малювати – тільки словом”… Книга Н. В. Горішної „Совість…” підіймає завісу небуття над іменем незаслужено забутого українського російськомовного поета Володимира Івановича Нарбута. Прізвище на Черкащині знакове, чи не так? Зразу ж згадується наш сучасник народний художник України Данило Георгійович Нарбут, який не так уже й давно пішов від нас у вічність, і його батько Георгій Іванович Нарбут – перший ректор Української Академії мистецтв. Володимир Іванович (рідний брат Георгія) – це могутня гілка творчої династії Нарбутів, котра є національною гордістю України. Пам’ятаймо про це! Ось як згадувала Володимира Івановича вдова Осипа Мандельштама Надія: „Панич, хохол, гетьманський нащадок, ослабла парость могутніх і жорстоких людей, він залишив купу віршів, написаних російською, але просякнутих українським духом”. Віднаходячи поезії В.Нарбута, які дивом уцілили у вогні революцій, воєн і репресій, перекладаючи їх на українську мову, коментуючи і роз’яснюючи рядки, часто не зрозумілі сучасному читачеві, Наталія Горішна змогла побачити (а можливо, відчути чуйним серцем і аналітичним, прискіпливим розумом справжнього дослідника), що живописний зір у братів Георгія і Володимира Нарбутів був записаний у спорідненому генетичному коді, тільки ось проявлявся він у художника і у поета по-різному. Я вже згадував у цій статті, як винищувався на початку ХХ століття цвіт української нації на прикладі застреленого у темному провулку Олександра Мурашка. Така ж доля спіткала і братів Нарбутів: Георгій раптово помирає у 34 роки від тяжкої хвороби нирок, якою раніше не хворів (дослідники говорять про навмисне отруєння), Володимира засуджують до п’яти років таборів (звинувачуючи в контрреволюційній діяльності та в націоналізмі), але з Магадану він уже не повернувся. Річ у тім, що Володимир був інвалідом: мав прострелені легені (ліва легеня не функціонувала), кисть лівої руки була ампутована, він накульгував. З такими влада не церемонилася, адже вони не могли повноцінно працювати. Зібравши всіх інвалідів на одну баржу, її вивели в Охотське море і підірвали… Побутує думка, що книгу поезій, на відміну від прозової, можна читати в будь-якій послідовності, з будь-якої сторінки. Стосовно книг Наталії Горішної – не раджу це робити. Повірте, Ви багато втратите. Її книги завжди ретельно продумані і чітко структуровані. Немає випадковості ні в ілюстраціях, ні в назвах розділів, ні в їх розташуванні. Так, розділи книги «Право на весну» проілюстровані саме тими шедеврами світового малярства, вірші-двійники яких ми знаходимо в книзі. Логіка переростає в широкий асоціативний ряд, що, вочевидь, помітить вдумливий читач. Книга „Совість…” складається із передмови „Рукописи не горять” (докладної розвідки життєвого і творчого шляху В.І. Нарбута), а також трьох поетичних розділів, вірші і переклади з них подаються паралельно. Напруга думок та почуттів зростає від вірша до вірша, від розділу до розділу. „Гобелен” (пейзажна поезія), „Червоні троянди” (воєнно-революційна тематика) і, врешті, „Двійник” (вражаюча за глибиною і внутрішнім надривом інтимно-філософська лірика). Голосом із вічності звучить післямова, за яку взято останній лист Володимира Нарбута до дружини (хто ж знав тоді – що останній…) «Совість…» щедро ілюстрована рідкісними світлинами родини Нарбутів, а ще малюнками Георгія Нарбута за мотивами віршів брата-поета. Зазначу, що Наталія Горішна написала і видала книгу „Совість…” власним коштом до 120-ї річниці від дня народження Володимира Івановича Нарбута, розуміючи, що в усі часи саме поети були совістю епохи. Ця робота була вельми непростою, не говорячи вже про матеріальні витрати. Адже в жодній із бібліотек нашого міста немає зовсім ніяких матеріалів, що стосуються Володимира Нарбута. Його ім’я не зазначене навіть в каталогах, вірніше, його в них не було до цієї книги – бо Н. В. Горішна люб’язно подарувала свою книгу усім бібліотекам Черкас. Щодо Інтернету, то й там невеличка довідка про В.Нарбута переходить із одного сайту на інший; інформації, як і самих творів В.Нарбута, – обмаль. І насамкінець. Зараз не так уже й рідко можна почути: „Якщо тебе нема в Інтернеті, – тебе немає взагалі”. Що ж, у кожному жарті є частка правди. Добре орієнтуючись у сучасному інформаційному просторі, Наталія Горішна веде і підтримує свій поетичний сайт Gorishna.narod.ru, який за три роки його існування відвідало понад 24 тисячі шанувальників поезії. До речі, зайдіть на сайт і переконайтеся у цьому особисто. Отож і не дивно, що чудові поезії Наталії Горішної і її майстерні переклади широко цитуються у всесвітній мережі. Наведу тільки один із останніх відгуків з Інтернету. Вчителька з с.м.т. Кельменці Чернівецької області Н.Буняк пише Горішній: „Увесь мій вільний від учительства час зараз заполонили Ваші вірші. Захоплена! Читаю, занотовую думки, враження. Обов’язково пізніше напишу Вам про них більше. Маю таку вдачу – спочатку треба все пережити, осмислити. Сподіваюся, що зможу поступово зібрати для себе бібліотечку Ваших творів. 18 листопада у нашій гімназії відбудеться обласний семінар методкерівників районних відділів освіти. Я зі своїми літстудійцями проводжу відкрите заняття зі спецкурсу „Основи віршування” на тему: „Критерії художності поетичного тексту – за першою збіркою українських хоку поетеси Наталії Горішної”. Ось так схвилювала мене Ваша творчість….” Так і хочеться процитувати вислів Романа Іваничука: „Письменник, який написавши твір, не турбується про його подальшу долю, тобто про те, щоб він дійшов до читачів, – схожий на хлібороба, який виростив урожай, та нічого не зробив, аби зібрати його і зберегти”. Як бачимо, Наталії Горішній цим дорікнути не можна. Вона часто зустрічається з молоддю в бібліотеках і навчальних закладах м.Черкаси, передає свій багатий досвід юним талантам, керуючи дитячою літературною студією „Пегасик”, що працює при обласній дитячій бібліотеці, відгукується на злободенні події у пресі. Я радий, що поетична нива письменниці Наталії Володимирівни Горішної – врожайна і щедра, що сонце її поезії опромінює всіх, далеких і близьких, справжністю, любов’ю і добром.
Свої жахи перед життям автор втілив у п’ятдесяти версіях цієї картини.
СВІТОСПРИЙНЯТТЯ
Мов не Земля – червоний астероїд. Кричить яйцеголовий гуманоїд. Зсудомлене лице під пресом жаху Розчавлене, як немічна комаха.
В істоті невиразній – пучка духу, Слабенькі руки затискають вуха, А крик переростає у волання, У лемент, репет, зойкіт, верещання. Той крик зриває з суші шкаралущу, Твердиню й небо змелює у гущу…
А тут-таки, на цій самій картині, Він і вона – відверті і дитинні. Заходить сонце. Романтичний вечір. Страхів’я світу – поза їхні плечі.
Знаете ли Вы, что такое шунгит? Шунгит – это карельский минерал с уникальными свойствами, он имеет оздоравливающие свойства для человека. При фильтрации воды сквозь крошку этого камня она приибретает бактерицидные свойства, очищая воду от всех вредных примесей. Этот минерал имеет множество полезных свойств. Он релаксирует и укрепляет здоровье человека. Но не все свойства еще изучены, поэтому в настоящее время шунгит проходит дальнейшие исследования. Кстати, шунгит – это еще и красивый поделочный камень. Из него изготавливают чудесные сувениры.
Поль Гоген (1848—1903) – французький художник. Родился он в Париже в семье журналиста. Впрочем, воспитывался он родней матери, и до семи лет жил в Перу. Как известно, при жизни автора его творчество так и не получило признания во Франции. У Гогена была своя философия жизни: он стремился слиться с природой, а цивилизацию считал не иначе, как болезнью. Наверное, поэтому в 1891-м году он уезжает в Океанию – сначала на Таити, а потом на Маркизские острова. Тут, в тропиках, на полную мощь расцветает сила его таланта. Здесь написаны все лучшие произведения Гогена. На острове Хива-Ова он и умер. Последней картиной Поля Гогена считается «Бретонское село под снегом». Грустя по родине, Поль изобразил такой глубокий снег, за которым почти не видно домов. После смерти за Гогеном остались огромные долги. Его вещи и картины пошли с молотка. А последнюю картину – продавали вверх ногами, назвав ее «Ниагарский водопад», потому что на тропическом острове никто и никогда не видел снега.
Недавно задумался, когда появились первые детские коляски? Оказалось, что в Советском Союзе – только после войны. В 1949-м году выпустили первую партию, взяв за образец трофейную немецкую коляску. А, вообще, посадил детей в коляски некто Уильям Кент, английский ландшафтный архитектор. Это была скорее повозка. В нее запрягали козу или пони. Потом королева Виктория ее усовершенствовала в 1840 году. У нее было 9 детей, и она любила с ними гулять. Поэтому коляска уменьшилась, козу в нее уже не запрягали, а заставили няньку, чтобы она тянула коляску за собой. (Ручки у коляски появились гораздо позже). Был еще забавный период, когда детскую коляску считали транспортным средством и от женщин требовались водительские права. Вот такая интересная история у этой обыденной вещи.
15:40
